У музеї історичних коштовностей України, розміщеному на території Києво-Печерської лаври, обов’язково слід зупинитися біля вітрини, за склом якої — найцінніші раритети знаменитого «Глодоського скарбу». Скроневі підвіски й нагрудні прикраси, браслети і персні, деталі піхов кинджала й меча, прикраси вузди — і все це золоте й срібне диво було створене майстрами- ювелірами мало не півтора тисячоліття тому! В експозиції виставлено найкоштовнішу частину скарбу, загалом же він, згідно з описом фахівців, налічує понад двісті предметів. Серед них майже сто золотих предметів вагою 2,583 кг та сімдесят срібних (1,026 кг).
Історія відкриття «Глодоського скарбу» датується дев’ятим червня 1961 р. Саме того дня Володя Чухрій, десятикласник із села Глодоси (Кіровоградщина), повертаючись із колгоспного поля, де він допомагав матері сапати буряки, раптом побачив над головою степового орла, який «пікірував», тримаючи в дзьобі впольованого ховрашка. Хлопець нагнувся за грудкою, щоб кинути нею у птаха — і несподівано … провалився в землю. Грунт осипався, і перед очима Володі, наче в казці, відкрився скарб: ланцюжки, рештки зброї, стремена, фрагменти посуду, обривки тканини…
Тепер, мало не через півстоліття після пригоди, ми стоїмо з Володимиром Миколайовичем Чухрієм на тому ж «золотоносному» місці на березі Сухого Ташлика. Світить весняне сонце, виблискує річка, якій ще бігти й бігти до Синюхи; наш із Валерієм М’ятовичем, головним редактором журналу «Хобі», співрозмовник повільно ходить ледь помітною заглибиною у поверхні ташлицького берега і розповідає, ЯК УСЕ БУЛО. Цікава деталь: того дня Володя поспішав у село, щоб устигнути до школи на консультацію; завтра йому належало складати екзамен з історії!
Позбиравши все, що ховала земля, Володя Чухрій поніс скарб додому, склав у решето й заховав у погребі під діжкою з квашениною. А в школі розповів про знахідку вчителеві. Той вислухав і порадив написати листа в Кіровоград, директору обласного історико-краєзнавчого музею. Володя так і зробив, але поки лист ішов до адресата, події у Глодосах почали розгортатися майже за законами детективу. Чутка про скарб швидко поширилася, і зрозуміло, що чимало цікавих і собі кинулося на берег Сухого Ташлика — а раптом щось іще залишилося в землі?! Довідався про знахідку й дільничий міліціонер капітан Солодєєв. Прийшов до Чухріїв — і батько Володі, з’ясувавши, що скарб потрапив на «тимчасове зберігання» у льох, передав його служителеві порядку; мовляв, той знає, що в таких випадках слід робити.
А тим часом почав «працювати» Володин лист. Директор музею О.Ноземцева, отримавши сенсаційну звістку, вирушила на місце події, в Глодоси. Проте скарб несподівано зник. Довелося їхати до першого секретаря Хмелівського райкому партії Чередника, який — своєю чергою — звернувся по допомогу до КДБ. Володимир Миколайович Чухрій пам’ятає, що обласне управління цієї спецслужби тоді очолював полковник Калюжний, земляк, сам родом із Глодос. Приїхали до дільничого додому, але той розвів руками: звідки мені було знати, що то скарб, а не якісь бляшки? Залишив на подвір’ї, а діти, бавлячись, десь порозтягували.
Допомогла техніка. Коли солдат із металошукачем у руці сів перепочити під хатою, де жив капітан Солодєєв, пролунав «писк» — прилад подав сигнал. Відірвали дошку під дахом, і звідти витягли загорнутий у холошу старих ватяних штанів той самий «глодоський скарб». Настала розв’язка: знахідка Володі Чухрія перекочувала в Київ; археологи цілий місяць вивчали річковий берег; про скарб написали дослідження. Що ж до капітана Солодєєва, то було слідство і був суд — дільничий отримав п’ять років…
Але повернемося з берега Сухого Ташлика в експозиційний зал Музею історичних коштовностей України, скориставшись перед тим фаховими «консультаціями» археолога Алли Сміленко (себто — її книгою «Глодоські скарби», виданою ще 1965 року, по гарячих слідах після знаменної події в степу біля Глодос). Алла Сміленко працювала на місці знахідки влітку 1961-го, і її наукові висновки якраз і проливають світло на загадки «Глодоського скарбу» (до речі, відповідальним редактором монографії був Віктор Платонович Петров — людина легендарної долі, авторитетний археолог і літературознавець, він же — популярний письменник Віктор Домонтович).
Знахідка біля Глодос — це поховання знатного воїна, можливо, військового вождя, здійснене за язичницьким обрядом. Тіло було спалене на погребальному вогнищі, і, як велів звичай, загиблого відправили в інший світ із повним спорядженням: мечем, кинджалом, збруєю двох бойових коней, речами побуту, численними коштовностями. Аналіз кісток привів фахівців до висновку, що воїна, людину зрілого віку, було поранено в голову й ногу. Загинув він у незаселеній місцевості; очевидно, на березі Сухого Ташлика була лише тимчасова стоянка загону, який перебував у поході. Місце поховання, захищене річкою і ярками, обгородили ровами — і залишився вождь у степовій землі, аж поки його перепалені кістки через багато століть не потрапили до рук археологів і антропологів.
У похованні знайдено чимало золотих прикрас, у тому числі й жіночих. Алла Сміленко, однак, не схильна вважати, що разом із воїном було спалено й жінку. Просто — в землю поклали не тільки те, що супроводжує повсякденне життя чоловіка в бойовому поході. І от тепер саме прикраси викликають чи не найбільший подив, оскільки всі вони є витворами високого ювелірного мистецтва. Золоті нагрудні ланцюжки, інкрустовані дорогоцінними каменями й кольоровим склом (довжина одного з таких ланцюжків — 60 см!). Розкішні підвіски. До одного з медальйонів було прикріплено хрест висотою сім сантиметрів, із розширеними кінцями, на яких теж була коштовна оздоба, — тільки він до музею не потрапив, як і ще деякі речі зі скарбу. Жителі Глодос недарма ж кинулися услід за Володею Чухрієм на пошуки золота, і щось їм таки перепало, а вже потім, коли співробітники КДБ збирали по селу «трофеї» місцевих Бонавентур, хреста так і не повернули, — як у воду впав. Хоча бачило його чимало людей, за їхніми розповідями Алла Сміленко й описала цей предмет зі скарбу.
Може виникнути питання: як же це, язичники — і хрест?! Але нічого несподіваного тут якраз і немає; християнські символи траплялися в язичників, і були вони для них просто коштовними «сувенірами».
А ось медальйон, на якому є вставка з мініатюрним (висотою один сантиметр) зображенням Ерота! Все як належить: у руці лук зі стрілою, за спиною крила; напівоберт тіла і напівзігнуті ноги свідчать про те, що Ерот якраз зайнятий «полюванням»… Серед інших прикрас — золоті персні, браслети, сережки довжиною 12 сантиметрів, уявити які можна хіба що прикріпленими до головного убору, — не до вух же чіпляти таку вагу!
Безперечно, прикраси виготовляв ювелір високого класу, якому добре відомо було, що таке волочіння дроту, ковка, паяння, лиття. Багато прикрашена й зброя, що знайдена в глодоському похованні. Поруч із загиблим воїном залишилися меч-шабля, кинджал, спис, стріли; залізні рукояті обтягнуто золотим листом; золоті обкладки піхов (виготовлених із дерева або шкіри) інкрустовано перлами. А от посуд — таріль, кубок, глечик — це вироби із срібла. Вони теж орнаментовані, тому про них важко говорити тільки як про предмети побуту: перед нами, звичайно, витвори мистецтва.
Якому часові вони належать і на яких землях постали? І хто, зрештою, похований на березі Сухого Ташлика, якщо мати на увазі етнічну приналежність загиблого воїна? За версією А. Сміленко, історична драматургія подій, до яких має дотичність глодоська знахідка, пов’язана з рубежем VII—VIII століть н.е. Північне Причорномор’я, заселене східнослов’янськими племенами, зазнавало в ту пору жорстоких нападів хозарів. Територія середнього Подніпров’я і Побужжя була обжита племенами уличів, яким тепер доводилося захищатися від набігів кочівників.
Щодо датування предметів, знайдених у глодоському похованні, то воно різне. Ювелірні прикраси й срібний посуд мають, очевидно, візантійське походження (втім, срібний глечик із зображенням лева, який сидить, потрапив десь аж з Ірану). Найдавнішим є медальйон із зображенням Ерота. Основна ж маса предметів була виготовлена в VI— VII століттях н.е. Більш пізнім часам належить зброя: скажімо, меч, який знаменував початок переходу до шаблі, у південно східнійЄвропі зустрічається в другій половині VII ст. н.е. У межиріччі Дніпра і Південного Бугу також існували осередки з розвиненим металообробним ремеслом (за 100 км на захід від Глодос таким осередком був Гайворон, за 70 км на північний схід — Пастирське городище), де виготовлялися вироби із заліза, в т.ч. й зброя. Частина предметів у глодоському похованні, отож, могла мати місцеву «прописку».
Речі, покладені в могилу під час поховального обряду, не так і мало «розповіли» про особу загиблого воїна. «Меч, судячи з деяких літописних текстів, був у древній Русі знаком князівської влади, — зазначає А. Сміленко. — До ознак сану можуть бути віднесені й золоті шийні прикраси. … Давньоруська знать носила золоті нагрудні ланцюги з хрестами. У звичаї знаті було носити в одному вусі сережку з продітими намистинами. Такого типу сережки та золоті ланцюги з хрестами носили руські князі і в післямонгольські часи. До цієї ж групи предметів може бути віднесений і перстень з гніздом для вставки, очевидно, печатки. Всі знайдені речі свідчать про те, що перед нами представник соціальної верхівки суспільства, …очевидно, князь, і, судячи з дорогоцінної зброї, знатний воєначальник» (А. Сміленко. Глодоські скарби. — К., 1965. — С.54).
Прочитавши ці рядки, я згадав, що Володимир Миколайович Чухрій, коли запрошував нас на берег Сухого Ташлика до місця поховання, казав: «Підемо до князя». Так у його свідомості відклалося ще з 1961 року, коли він часто бував серед археологів, які працювали над глодоською знахідкою. Погребальний обряд спалення спонукав фахівців обережно стверджувати, що «похований на березі р. Сухий Ташлик військовий вождь був слов’янського походження» (А. Сміленко). Загинути він міг під час сутичок слов’янських племен із кочівниками-хозарами на межі VII—VIII століть, в історичний переддень виникнення Київської Русі…
Новий спалах інтересу до золотого дива з-під Глодос уже в наші дні спричинила заснована письменником Григорієм Гусейновим мистецька премія, якій він дав назву «Глодоський скарб», нагадуючи тим самим про таємничу історію степової України. Г.Гусейнов — автор восьмитомної дослідницької епопеї «Господні зерна», в якій він підняв величезний пласт тієї минувшини, яка географічно пов’язана передусім зі степами, Причорномор’ям, колишніми землями козацьких вольностей… Назва премії вельми вдала; в ній мені подобається не тільки слово «глодоський», а й слово «скарб», оскільки воно є важливим для української художньої традиції — від народних казок про скарби до Шевченкового «Великого льоху» та Довженкової «Звенигори». У Шевченка й Довженка скарб є синонімом української долі, яку слід берегти від рук чужинців і самим — шанувати. Так, як про це прийнято казати з давніх-давен: «Шануймося!»
Премію «Глодоський скарб» Григорій Гусейнов заснував, поклавши на депозит грошову винагороду, отриману ним разом із дипломом лауреата Шевченківської премії. Річні відсотки (а вони не такі вже й малі) — то і є відзнака лауреата «Глодоського скарбу». Переможцем 2007 року, себто — першим в історії премії — названо молодого кобзаря-віртуоза Тараса Компаниченка, який блискуче володіє кількома музичними інструментами, знає старовинну музику і вміє не тільки «реставрувати» її, а й майстерно донести до нинішніх слухачів. 25 квітня ц.р. Тараса віншували в Державному літературному музеї (Київ), про що на першій шпальті, і чи не єдиний, написав «День» докладно № 73 за 27 квітня ц. р., а наступного дня його разом із Г.Гусейновим вітали Торговиця, Новоархангельск і Кіровоград…
Саме в ті дні ми з Валерієм М’ятовичем, натхнені почутим та побаченим, і подалися в Глодоси, щоб разом із Володимиром Миколайовичем Чухрієм походити берегом Сухого Ташлика, зайти до старовинної глодоської церкви, збудованої 1783 року, побачити в ній ікону Іверської Богоматері ХVIII століття. Та й узагалі — вдихнути степового повітря, того самого, що було рідним і для слов’янського князя, який приблизно тисячу триста років тому поліг тут, боронячи землю від хозарської навали…
Що ж до «щасливчика» Чухрія, то він тепер на пенсії. За фахом Володимир Миколайович військовий льотчик, служив у ракетній частині в Коломиї, а демобілізувавшись, повернувся в Глодоси. Після традиційної чарки він показав нам свій дембельський «трофей» — валізку з пусковою кнопкою. Коли капітан Чухрій демобілізувався, Україна якраз добровільно позбувалася стратегічної ракетної зброї. Режим секретності перестав існувати, — отож капітан і «захопив» із собою валізку як сувенір на згадку про службу. Тепер це його домашній «скарб».
