У 1930 році Дніпрогесівська історико-археологічна експедиція досліджувала територію, на якій планувалося будівництво заводів-гігантів Запорізького промислового комплексу. При обстеженні Вознесенської гірки (район сучасного адміністративного центру Запоріжжя), на так званій площадці А було виявлено могильник, до якого входило до 50-ти курганів, що мали різноманітні розміри та форми. В цілому курганний могильник простягався у напрямі північний схід – південний захід і поділявся на дві групи, що були за 500 метрів одна від одної. Між могильними насипами південно-західної групи виднівся розпливчатий вал висотою від 0,45 до 0,85 метра. Вал утворював споруду-укріплення у вигляді прямокутника завдовжки 82 і завширшки 51 метр. Під час розкопок цієї споруди археологом В. А. Грінченком було знайдено багато фрагментів" давнього посуду і конячих кісток. У східній частині укріплення археологи виявили зруйновану кам'яну кільцеву викладку площею 29 квадратних метрів. В її центрі на глибині до 2-х метрів знаходилось поховання-спалення, на користь чого свідчили знайдені тут обпалені людські кістки, залізні стріли та каміння.
Поруч було виявлено і сам "Кічкаський скарб", який знаходився в окремій циліндричній ямі глибиною до 90 см, а діаметром до 70 см. Вона була вщерть забита великою кількістю металевих речей. Вся яма згори була проткнута трьома шаблями. Серед залізних речей скарбу місцями блищало золото та срібло. Скарб було вирізано цілком, переміщено у дерев'яний ящик і під наглядом озброєної охорони на грузовому авто перевезено у Дніпропетровський історичний музей. Там спеціальна комісія обережно розібрала, запротоколювала і сфотографувала весь скарб, знайдений у Запоріжжі.
З публікацій дослідників скарбу відомо, що в ньому знаходились 50 залізних стремен, 20 залізних кінських удел, а також пряжки та кільця від кінських уборів. Дві-три пари стремен та удел були орнаментовані срібною та золотою насічкою. В скарбі знаходилось до 1500 золотих речей, майже виключно у вигляді бляшок та грудочок розплавленого металу загальною вагою більше 1кг 200 г. Бляшки були прикрашені складною ювелірною технікою – зерню та сканню, а деякі виготовлені штампом. В основному вони призначалися для оздоблення кінських та людських убрань з ременю. Серед знахідок були і золоті кільця, обійми та інші деталі від піхов для шабель, сагайдаків, луків, сідел та іншого військового спорядження. Більшість речей мала сліди перебування у вогні, а багато з них було знищено вогнем і становило золоті та срібні шматочки металу.
Із срібних речей найкраще збереглася фігурка орла зі змією в лапах, відома з античності алегорія боротьби відкритої сили та підступної хитрості. На грудях орла вирізано монограму – латинський хрест, на краях якого розміщені літери, які складають ім'я "Петроc". На спині в два ряди розміщено 12 шишечок, по шість в ряд. Що вони означають – невідомо. Дослідники вважать, що срібний птах вагою більше кілограма і заввишки 21 см колись, скоріше за все, був навершям корогви візантійського легіону. З другої, схожої, фігури лева вціліла лише голова. Серед знахідок із срібла частина речей (кадило, чаші, дискоси), мала культове призначення. Багато речей не вдалося ідентифікувати через їхню погану збереженість.
Археолог В.А. Грінченко, який розкопав Вознесенський скарб, датував пам'ятку VIII століттям і зробив висновок, що це поховання кількох чоловік. Вважаючи, що поховані не могли померти всі відразу, дослідник зробив висновок – "причиною такої передчасної смерті міг бути невдалий бій, повстання у війську або якась серйозна катастрофа, під час якої загинули полководці і певна кількість воїнів. Ця катастрофа, можливо, призвела до безвихідного становища, і воїнам, які лишились живими, довелось спалити разом із своїми загиблими полководцями та товаришами також і військові регалії (орел та лев), щоб вони не дістались ворогові". Спорудження з валами, розташоване у найвищій частині Вознесенської гірки, дозволяло контролювати місцевість у радіусі 15 кілометрів і, можливо, було укріпленням центрального управління штабу військового загону слов"ян або хазарів.
Зацікавившись знахідкою, я протягом багатьох років намагався з'ясувати у фахівців, в якому музеї Радянського Союзу можна з нею ознайомитись, і всюди чув відповідь, що її втрачено під час Великої Вітчизняної війни. Та одного разу, у 1977 році, науковий співробітник нашого музею Г. І. Пугіна розповіла мені, що років десять назад майже випадково вона бачила на власні очі срібного орла, і всі інші речі із Кічкаського скарбу у запасниках Харківського історичного музею. Це був час, коли Запорізькому краєзнавчому музею передали нове приміщення і за переїздом було не до пошуків скарбів. Але я з'ясував, що відразу після вивчення скарбу найціннішу (у розумінні чиновників золоту і срібну) його частину відправили у столичний, на той час, Харківський історичний музей. У Дніпропетровському музеї залишили вироби із заліза. Лише у 1982 році мені вдалося ознайомитись із Кічкаським скарбом у Харківському історичному музеї. У тому ж році відбулося справжнє диво: порозумівшись з директором Харківського історичного музею, я організував обмін експонатами між нашими музеями, і срібний орел із Кічкаського скарбу, якого читач бачить на фото, повернувся до Запоріжжя.
А кількома роками пізніше мене знайшов мій знайомий редактор софійського телебачення, відомий болгарський публіцист і археолог Георгій Костов і тремтячим від хвилювання голосом попрохав дозволу на зйомку цього срібного орла – святині болгарського народу – особистого штандарту засновника Дунайської Болгарії хана Аспаруха. Він розповів мені, що німецькй вчений Еахім Вернер нещодавно довів зв'язок так званого Малоперещепинського скарбу, знайденого під Полтавою, з ханом Кубратом, засновнику Великої Болгарії у VII столітті. Г. Костов звернув увагу на те, що напис на грудях орла можна прочитати і як "Аспор". А це, на його думку, дає право вважати Кічкаський скарб похованням хана Аспаруха – сина хана Кубрата. Пам'ятаю, що коли я давав тоді, у 1991 році, інтерв'ю Георгію Костову для болгарського телебачення, то не виключав можливості потрапляння болгарських старожитностей у східноєвропейські степи в якості трофеїв князів Київської Русі і, зокрема, князя Святослава.
І лише роки незалежності України дали можливість розвинутись цьому припущенню. Серед численних праць українських археологів та істориків, які друкувалися в еміграції, а тепер є доступними і для нас, мою увагу привернула праця професора Михайла Міллера під назвою "Могила Князя Святослава", видана у 1951 році в Канаді. Доктор М Міллер, який сам був учасником Дніпрогесівської археологічної експедиції і брав участь у розкопках Кічкаського скарбу, переконливо доводить, що це поховання-спалення є Святославовою могилою. При цьому він звертає увагу на те, що поховання розташоване "в цілком виключному місці, єдиному в своєму роді на всій просторіні Дніпра від порогів до Чорного моря". В цьому місці поруч із островом Хортицею Дніпро вигинається коліном, оточуючи з двох боків велику та високу гору (Вознесенську гірку) у формі півкулі, що знаходиться на лівому березі. Від степу ця гора відрізана вибалками, які впадають у балки Капустяна та Кічкаська. Під горою був відомий в історії Кічкаський, або Крарійський перевіз через Дніпро. Особливого значення він набуває в ІХ-ХІІ століттях, коли через нього йшов шлях із Херсонесу до Києва і в цьому місці перехрещувався з великим водним шляхом "з варяг в греки". Ще одне таке перехрещення шляхів у вигляді Протолчого броду проходило через нижню частину острова Хортиці. В зв'язку з таким виключним значенням цього середохрестя найбільших торговельних артерій та шляхів того часу, при Кічкаському перевозі на обох берегах Дніпра, а на Хортиці – при Протолчому броді, були розташовані великі слов'янські села, залишки яких дослідили археологи. "Гора, на тім'ї якої знаходилась "Площа А", – пише М.Міллер, – домінувала над усією цією околицею. З верховини гори розгортався єдиний незабутній краєвид на десятки кілометрів униз – на Хортицю та Великий Луг, вгору – на початок порогів, на схід – у безкрайні степи, під горою – Крарійський перевіз та середохрестя великих шляхів.
І вгору, й униз по багатьох місцях блищала срібна поверхня Дніпра.
Нагадаємо, що відповідно до літопису князь Святослав, уклавши мир з візантійцями, рушив у човнах до дніпрових порогів. І сказав йому воєвода отця його Свенельд "Обійди, княже, пороги на конях, бо стоять печеніги в порогах". Однак не послухав князь його і рушив у човнах. Тим часом послали переяславці до печенігів гонців повідомити що "іде Святослав у Русь, узявши майна багато у греків і полон незчисленний, а з малою дружиною". Почувши ж це, печеніги заступили пороги: "І прийшов Святослав до порогів, та не можна було пройти порогів, і став він зимувати у Білобережжі. А коли приспіла весна (972 року Г. Ш. ), пішов Святослав у пороги. Прийшов Святослав у пороги, і напав на нього Куря, князь печенізький. І вбили вони Святослава, і взяли голову його, і з черепа його зробили чашу, окувавши череп його золотом, пили з нього".
На нашу думку, дуже цікава ідея М. Міллера про ототожнення Кічкаського скарбу з похованням князя Святослава має право на існування ще й тому, що, по-перше, серед знахідок таємничого поховання-спалення знайдено кілька корабельних цвяхів. А це свідчить про обряд спалення у кораблі, який був поширений серед слов'ян того часу, по-друге, Святослав дійсно міг підійти на кораблях по Новому Дніпру в район сучасної Червоної річки і, довідавшись від розвідки, що на Кічкаській переправі його підстерігають печеніги, спробувати обійти їх степовими балками – Капустяною, Кічкаською та іншими. А коли Святославу це не вдалося, він, відрізаний від флотилії на Дніпрі, змушений був піднятися в невелике тимчасове сторожове укріплення, побудоване мешканцями Кічкаського або Хортицького слов'янських поселень, на стратегічно вигідній верхівці Вознесенської гірки і там прийняти останній нерівний бій. На користь цього цілком логічного припущення говорять численні випадкові знахідки з дна Нового Дніпра в районі острівця Растьобиного. Їх було зроблено у 1949-1952 роках під час поглиблення русла річки земснарядами. Саме тоді було знайдено череп'яний посуд, килим і зброю: кольчуги, мечі, наконечники списів і стріл слов'янського часу. Знайдено було також багато людських черепів. Тут же у 1952 році, як розповідав мені безпосередній учасник подій Г. Т. Гирич, було знайдено і затоплені кораблі. Ніс одного з них прикрашала фігура якогось чудовиська. Можливо, це і була остання стоянка кораблів князя Святослава, до яких він не пробився, залишившись назавжди на Вознесенській гірці.
Ті з бойових побратимів князя Святослава, що залишилися в живих, поховали за давнім обрядом великого полководця, спаливши разом із кіньми та прислугою, і не насипали традиційного кургану. Бо, з одного боку, вже було "на підході" християнство, яке не сприймало такі поховальні споруди, а з іншого, можливо, розсудили вони, сама Вознесенська гірка, ця дивна місцина, має бути своєрідним величезним природним "курганом" на честь князя. А щоб вирізнити могилу з-поміж інших, подати незвичний знак нащадкам, які будуть пам'ятати і, можливо, шукати сліди великого князя, проткнули поховання трьома шаблями. Хоча, можливо, зробили це і печеніги, які боялися князя і після його смерті.
Як би там не було, а сучасне місто Запоріжжя може пишатися тим, що має таку пам'ятку, про яку Михайло Міллер у далекій Канаді в 1951 році пророче написав: "конче потрібно в майбутньому, як тільки зміниться існуючий тепер в Україні стан, провести на місці знахідки поховання найширші додаткові розкопи та розшуки. На тому ж місці мусить бути побудований пам'ятник українському князю-лицареві Святославу, а гора – придбати назвище "гори Святослава". Цю працю ми заповідаємо молодим українським археологам, історикам та патріотам.
Георгій Шаповалов,
директор Запорізького краєзнавчого музею
